В воскресенье я снова горько плакала по дому.

Мы поехали выбирать вино мне на выпускной.

На полке стояло пару бутылок вина Князя Трубецкого… Остатки того, что успели привести перед войной.

Эта винодельня в соседнем селе, а сам замок Князя Трубецкого находится в моём.

Уже месяц нет украинской связи с домом. Мне удалось поговорить 4 раза со своими где-то по минуте в целом.
4 ебучих минуты за месяц!

Бабушка каждый раз во время разговора плачет.

Надеюсь, что в скором времени зсу выгонят ебучих русских солдат из моего дома.

Оккупанты разворовали слишком многие заводы. Да отсохнут заживо руки тех, кто вывозил чужую технику, продукты, пытал и убивал людей.

Звук грому дуже схожий на звук вибухів

коли пояснюєш людям, що зараз не можеш спілкуватися з ними безперервно, бо в тебе немає на це ресурсу, треба бути достатньо вправним дипломатом, щоб кому-небудь не здалося, що ти їх ігнориш чи не дай Боже, щоб вони не вигадали собі якихось інших фантастичних причин.

Втратила роботу, квартиру. Не маю грошей.
І все ще гріх жалітися. Я в досить гарному положені.
Вчора ходила до Личаківського кладовища. Ліворуч від нього почали ховати наших воїнів… Там була могила хлопця, який загинув 6 днів тому. А міг би мати сім'ю та стільки щасливих моментів в житі, а замість того лежить в землі.
Дякую їм, що досі живу сама. Обіцяю любити це життя ще більше, за всіх вас!

Повертаюся додому! До Києва!